Які у тебе були плани на 24.02?

У мене мав бути звичайний день. Я мала прокинутися та займатися звичайними домашніми справами.

 

Як він пройшов насправді?

Цей день був наповнений страхом. Мені здавалося, що це якась помилка, що це не може бути реальністю. Страх, хвилювання та невпевненість - ці три емоції наповнили той день. Ми прокинулися рано о 6-й ранку, бо у мене малі діти. Я відкрила новини і прочитала таке (ред: почався повномасштабний наступ Росії на Україну) в новинах. Розбудила свою доньку і сказала, що трапилося в нашій країні. Цілий день гортали новини й хвилювалися. 

 

Як пройшов початок війни?

Нас попередили, що до повітряних тривог потрібно ставитись серйозно. Тому, ми постійно йшли до бомбосховищ. Але дуже від цього втомилися. День на 4-й день мені вже не захотілося нікуди йти. Я сказала: ”Хай будуть сирени, що хочеш буде, я втомилася бігати. Нічого не хочу чути й ніяк не хочу реагувати”. Потім пригадую один свій ранок, коли встала, а доньці було знову погано від панічних атак. Її нудило і вона почала втрачати вагу. Я побачила страх в її очах, вона мені сказала: “Мамо, я не витримаю так”. Це був дзвінок, що потрібно щось робити. Я бачила, що мої діти не готові так жити. Ніхто не готовий. Жодна дитина та людина до такого не готова. Тому я почала замислюватися як вирішити цю ситуацію.

 

Коли прийняла рішення виїздити?

Раптово. Я розмовляла зі своєю подругою і запитала про можливість виїзду. Та сказала, що церква, до якої вона ходить може допомогти. Спочатку я сказала собі, що подумаю і вирішу сама. Потім зайшла в кімнату, подивилася на дітей і розказала Іванці про цю можливість. Та одразу відповіла, що потрібно їхати. 

 

Як пройшов шлях евакуації?

Я зрозуміла, що іноді замість того, щоб приймати рішення, необхідно просто діяти і все. Тож ми швидко зібралися і вирушили. Прийшли до церкви, нас посадили в автобуси та довезли до кордону. Я була вражена своїми дітьми: вони між собою буває сваряться, але коли ми вирушили в дорогу, були дуже згуртовані. Такими я їх бачила вперше. По дорозі ніхто не плакав і не нив, що втомився, хоче пити або в туалет. Біля кордону нас висадили з автобуса і ми стали у звичайну живу чергу, де стояли 4 години. Мрячив дощ, ми були голодні. Люди допомагали один одному: хтось ділився яблуками, когось пригощали булками, когось бутербродами. Була згуртованість і відсутня байдужість. Всі були добрі. 

 

Що ти відчувала, коли перетинали кордон?

Раніше я ніколи не була за кордоном. Я людина постійна, ніколи не думала, що зірвуся зі свого місця і переїду. Мене, навіть, на відпочинку вистачає дня на два. Тому я відчула хвилювання. Настільки хвилювалася, що серце вистрибувало з грудей. Мені хотілося просто плакати. 

 

Як ти дісталася до Гданська?

Ми пройшли кордон і нас зустріли “янголи в жилетах” - волонтери. Посадили в машину і привезли до тимчасового пункту для біженців. Там нагодували, дали гарячого чаю, запропонували відпочити, дітям дали іграшки. Я була вражена, що коли ми там опинилися, ніхто з дітей не сказав, що їм тут не подобається. Відчуття безпеки складається з маленьких крихт: хтось допоміг принести валізу, хтось запропонував випити чай, а хтось дав дітям бутерброд. Ти не пам’ятаєш, хто це зробив, але пам'ятаєш ці відчуття. 

У мене подруга живе біля Вроцлава, тому ми поїхали туди. Але в дорозі я відчула, що це не той пункт, куди ми маємо приїхати. Сказала дітям, що ми їдемо до Вроцлава, а далі будемо вирішувати. Прибули в місто і я одразу знайшла волонтера, щоб допоміг, розказав куди нам йти. Мені дали номери телефонів, щоб я знайшла житло. Але це було складно, бо нас було 6 осіб і я не була впевнена в тому, що нам пропонували. Раптом, я згадала про ще одну свою знайому із Польщі. Зателефонувала їй і вона пообіцяла нам допомогти, але для цього треба було поїхати у Гданськ. Так і сталося. Вона нас зустріла на вокзалі та відвезла на Дольну Браму. Я пам’ятаю, коли ми туди зайшли, діти розмістилися на диванчиках, які там стояли і заснули. Малюка відправили у дитячу кімнату. Працівники все влаштувати, щоб ми не були голодні та могли відпочити. Ми і досі живемо у цьому помешканні.

 

Як пройшла адаптація?

Мені здавалося, що це все сон, що я прокинуся наступного ранку у себе вдома. Ми намагалися зробити все, щоб діти відчували себе комфортно, щоб не відчували себе чужими. По максимуму це був такий собі відпочинок для дітей. Як тільки стало можливо, ми дітей одразу записали до школи, де нас дуже радісно прийняли. 

 

Як у тебе складалися стосунки з поляками?

Добре. Взагалі вони мені як рідні, я не відчуваю себе чужою з ними. Дуже приємні і відкриті люди. Люди похилого віку розуміють, що ти українка, беруть тебе за руку і зі співчуттям кажуть: “Тримайтеся”. Я дуже хочу подяку всім, хто допомагає нам, українським матерям, хто досі тримає відкритими своє серце і свій дім, приділяє нам свій час, щоб підтримати. Ці обставини не просто зробили нас сильними, вони відкрили українців для світу. Світ, не дивлячись на свої власні проблеми, готовий нас прийняти і допомогти. Особливо вдячна 77 школі у Гданську. Коли батьки інших дітей дізналися, що ми з України, вони зібрали нам подарунки і необхідні речі. Батьки чужих дітей прийняли наших як своїх. Для мене як для мами цим сказано все. Це говорить про величезне серце цілої держави.

 

Чим ти займалася до 24.02?

Я займалася дітьми: своїми та чужими. Була нянечкою і викладала в недільній школі. Діти наповнюють моє життя.

 

Які у тебе були плани на цю весну?

У мене були сукні, які я хотіла носити. Планувала підготовку до дитячого свята у недільній школі. Планували невелику подорож по області. Це були звичайні плани, які наповнювали наше життя.

 

Зараз будуєш плани?

Я б хотіла відкрити свою агенцію нянь, які б допомагали українським жінкам облаштовуватися на новому місці, ходити на роботу. Тим самим допомагати їм підтримувати свої родини. 

 

Що змінилося у твоєму світосприйнятті після початку повномасштабного вторгнення?

Певні речі, які до 24.02 були дуже важливими, перестали такими бути. Я зрозуміла, що для життя достатньо однієї валізи. Шкодую, що часто цінувала не тих людей. Шкодую, що не подякувала певним людям за допомогу і підтримку. І шкодую, що марно витратила свій час та ресурси на деяких людей.