Чим ти займалася до 24.02.2022?

Я працювала бухгалтером у медичному закладі. Жили ми втрьох: я, чоловік і син. Були щасливі, було все добре. Всього вистачало. Будували плани на майбутнє. Я мріяла про літо, про весну, як буду садити клумбу. Купила багато літнього одягу, готувалася до відпочинку. Моє життя було щасливе.

 

Як зараз із цією діяльністю?

Я не знаю польської. Якби я знала мову, то мені потрібно було ще навчатися, щоб працювати бухгалтером. Потім перевчитися, бо тут інші закони, все по іншому. Зараз я тут людина без професії.

 

Які у тебе були плани на 24.02?

У мене було спортивне тренування ввечері. Вранці я повинна була відвести дитину до школи. Якраз у нас закінчився лікарняний 23.02. Чекали дуже цього, син вже хотів до школи.

 

Як пройшов перший день війни?

Десь о 6 ранку я почула, що хтось подзвонив чоловікові: "Друг Максим". Я йому "Ну слава Богу, я вже думала щось сталося". Він мені: "Сталося. Почалося. Десь під Сумами стріляють". Ми увімкнули телевізор. Були новини, була пряма трансляція з мером Борисполя. Він сказав, що чутно якісь постріли, але не треба хвилюватися, це наші хлопці стріляють по невідомим об'єктам, поки немає причин для паніки. Потім прийшло повідомлення в чаті нашого класу, що уроків у дітей не буде. Ось так. Я встала одяглася. Зібралася, незрозуміло для чого, куди і коли. Я не знала як це сказати дитині. Чоловік пішов на роботу. Ще якийсь час мозок відмовлявся приймати цю інформацію. 

 

Можна сказати, що загалом день був як звичний, бо не сприймалася інформація?

Так, можна і так сказати. 

Я ще пішла у магазин. Страшенні були черги біля аптек і магазинів. Була паніка, що треба купити продукти, бо зараз все закриється і нічого не буде. 

Ми десь отак у квартирі прожили дні 3: ходили весь час одягнені, так що залишилося лише одягнути куртку і взутися, спали на підлозі в коридорі. Весь час був увімкнений телевізор. Я спала і слухала, боялася щось пропустити, проспати.

Десь день на 3-4 ми поїхали на СТО, де працює чоловік, щоб бути разом з ним. Спрацювала сирена - це такий страшний звук, особливо коли його перші рази чуєш. Поруч з СТО був навчальний заклад, де знаходилося сховище. Ми туди спустилися, перечекали тривогу. Прилетіло в інший район міста. Ми вирішили, що будемо ночувати у тому сховищі, а жити на СТО. У сховищі нам виділили маленьку кімнатку, кинули матрац. Було трохи власного простору. Виглядало як тюремна камера, але в тій ситуації для нас це був номер люкс. Був гарячий душ, буржуйка, на якій я навіть борщ варила. Якось ми жили.

Десь день на 7-й війни знову була тривога і ми пішли до сховища. Літав ворожий літак. І тут звук… вже після я дізналася, що то звук скинутої ракети, що пролетіла над нашою будівлею. Погасло світло, дитина кричить, я хапаю сина, обіймаю, притискаю до себе і кажу: "все добре, ми у безпеці". Сама розумію, це ж не значить, як щось впаде, то наше сховище витримає. Але йому повторюю: "все добре, все добре". Бахнуло, як виявилося потім, у 200 метрах від нас, весь район залишився без світла та води. І я кажу чоловіку, що потрібно виїжджати, я не хочу тут залишатися, я не можу дитину тримати у цих умовах. Ми поїхали на залізничний вокзал, а він зачинений. Не працював з перших днів війни. 

Це був 8-й день, коли ми не змогли виїхати. Аж на 10-й день нам це вдалося – клієнтка чоловіка знайшла для мене із сином місце в машині. Так я й перетнула україно-польський кордон. Поляки зустріли нас дуже тепло, склалося враження наче ми потрапили на ярмарку. Чай, канапки, дитину одразу загорнули у плед, у кишені сиплять цукерки. Якось так тепло і приємно було. Син сказав, що відчуває, що ми не одні, за нас вболівають.

 

Як твоя адаптація?

Мені, мабуть потрібен був місяць, щоб прийти в себе. Я жила з сестрою. Ми були засмучені, дивилися весь час новини. Я все чекала коли ж додому. Думала, що ось-ось і все закінчиться. Дитина дуже сумувала, депресія була, поки я його не віддала до школи. Йому це було дуже корисно. Він ожив, швидко адаптувався. У нього там друзі, басейн в школі. Це було дуже правильне рішення. І я вже адаптуюся. Беру участь у тих проєктах, яких можу. Так, десь через місяць у Польщі я відчула себе трохи живою. 

 

Що змінилося у світосприйнятті, коли почалася війна?

Все змінилося. Коли ти в тих умовах, ти розумієш, що життя закінчилося. Все не має значення. Все, що раніше мало значення, все матеріальне, мрії, якісь стосунки, все повністю більше не має значення. Все зійшло нанівець.

 

Тільки власне життя і життя дітей має значення?

Так, важливо вижити. А все інше…

 

Які у тебе були плани на цю весну?

Садити квітники. Я люблю вирощувати квіти. Я чекала початку березня, щоб розсаду садити, потім пересаджувати. Я всю весну і початок літа вже два роки поспіль цим займаюся. Це мав бути третій рік, але не склалося. 

 

А в тебе з'явилися нові плани, бажання?

Ні. Я зараз живу у невизначеності. Я не знаю, що буде через місяць. Де я буду, як житиму, що робитиму. Не можу побудувати плани. Велику роль у цьому грає те, що я залишила чоловіка в Україні. Тому я на роздоріжжі. І тут не можу залишитися і туди не можу повернутися.

 

Чому ти зараз радієш, що тебе наповнює?

Радію спілкуванню з хорошими людьми, звичайним речам. Дуже радує хороша погода, природа, море, ліс. У дуже хорошому місці я опинилася. Гарні люди у Польщі, дуже нас підтримують. Я полякам безмежно вдячна, і в яких я живу, і волонтерам. Я не очікувала, що до нас буде таке ставлення.