Чим ти займалася до 24.02.2022?

Я була в декреті. На той день була вже 19 днів мамою двох дітей. Звикала до появи Сьоми у нашій сім'ї, адаптувалася до цього нового етапу життя. До цього я більш як десять років займалася святами для дорослих і дітей. Була і аніматором, і ведучою, і організатором.

 

Ти плануєш повертатися до цієї діяльності?

Поки я в декреті. Якби була вдома, то, скоріше за все, вже через кілька місяців вийшла б працювати із Сьомою. Так було з моїм старшим сином Ванею. Я почала працювати, коли йому було 6 місяців. Тому я до цього готова. Зараз мені важко, я не впевнена в завтрашньому дні та не маю сили заробити собі якусь копійчину. 

 

Опиши день 24.02.2022.

Ми прокинулися десь о 5 ранку. Розбудив чоловік і просто сказав одну фразу "Почалось". Казати і ставити питання "що почалося?" не було сенсу - все було і так зрозуміло. Мабуть, ми ще з 16.02 готувалися. Але не було зрозуміло, що робити. Двоє дітей, куди їхати? Страшно було спостерігати з вікна, що у нас відбувалося у дворі. Люди бігли з валізами, була страшна метушня: ці валізи, які торохтіли, ці ракети, які літали над головами… Що робити? Збирати валізу, не збирати? Куди їхати? Почали в інтернеті дивитися, та на трасах вже було забито. То ми вирішили залишитися вдома. 

 

Як взагалі пройшов початок війни?

Перші три дні ми спускалися у підземний паркінг на мінус другий поверх. Вдень були вдома. Закривали вікна, щоб не бачити того, що відбувається на вулиці. Безпеки ніякої не було, та нам було трохи легше. Інколи трохи в щілину підглядали та й все. А першу ніч ми провели внизу. Страшно було бачити дітей та дорослих - всі були дуже розгублені, ми не знали, що робити, не знали як воно буде.  Кожен ранок, коли виходили на гору, ми думали: "Ну все, сьогодні була остання ніч, сьогодні останній день. От зараз ще трошки й воно закінчиться". А потім так пройшов тиждень, другий і нічого не скінчилося.

 

Що змінилося у твоєму світосприйнятті, коли почалось повномасштабне вторгнення?

Все змінилося. Ми почали цінувати кожен день, бо ми не знали чи буде наступний і де ми будемо. До 24.02 ми з чоловіком переживали дуже сильний стрес. В плані того, що у нас були панічні атаки та знервованість. Але ми все це зводили до того, що у нас ось-ось повинна народитися друга дитина і не знали чи впораємося ми. Старший у нас дуже активний хлопчик. Я могла два тижні не спати, бо мене щось дуже тривожило дуже сильно. І коли настало 24.02, то ми з чоловіком зробили підсумки, що це було передчуття. 

 

Коли й чому ви вирішили поїхати?

Виїхали 7 або 8 березня. Ми поїхали тому, що у нас здали нерви. Вибухи були трошки ближче, іноді трошки далі. І я почала звертати увагу, що ми починаємо звикати до цього. Весь час ми переживали, бо жили на лівому березі. В нас був відкритий тільки один напрямок. Ми знали, що якщо буде ще одна атака на Київ, то ми будемо повністю відрізані, будемо просто живим щитом. Ми не знали куди їхати. Просто поїхали та й все.

 

Ти поклала до валізи жорсткий диск та бирку з пологового. Чому саме їх?

В перший день я зібрала валізу. Намагалася вкласти у цю валізу життя 4-х людей. Але воно трохи не влазило. Потім я подумала, що якщо ми не повернемося, потрібно щоб залишалося щось таке. От наше життя було на цьому жорсткому диску. Там були всі наші фото, спогади. І Сьоміна бирка. Бо я думала, що у нього взагалі нічого не залишиться. Він не знає, який у нього дім, він взагалі не знає що це таке дім. Я люблю спогади й хочу, щоб вони залишалися й у дітей. 

 

Як ви перетнули кордон? Що ти відчувала у цей момент?

Ми з чоловіком виїхали на машині. Обрали місце по карті, яке буде близьким до кордону, щоб в разі чого, чоловік нас перекинув і все. Я вже була спокійна, одразу виплакала все, що могла і прийняла цю ситуацію. 

 

Ти одразу до Гданську приїхала? 

Так, ми одразу приїхали сюди, бо тут мама чоловіка. Вони тут вже років 5 живуть. А якби не було куди їхати, я не знаю, щоб я робила. Зараз я вже розумію, що не розгубилася і все б знайшла. Але тоді, коли я весь час була як маленька дівчинка, коли весь час була поряд з чоловіком і знала, що він зробить все, щоб нам було добре… А тут я сама повинна про це думати. 

 

Які у тебе були плани на цю весну?

На цю весну були плани, що я буду в декреті, буду гуляти улюбленими місцями Києва, буду зустрічати сина з садочка, буду відновлюватися, бо друга вагітність пройшла у стресі. Планувала просто жити у своїй квартирі, у своєму місті спокійно і мирно. 

Зараз планів не має. Взагалі. Ми не знаємо де будемо завтра, ми не знаємо, що буде завтра. Ми не знаємо, де будуть наші рідні. Я не знаю коли зустрінуся зі своїм чоловіком. Тому з планами зараз дуже обережно. От я планую піти знайти собі прихватки якісь на кухню. Це все.

 

А мрії якісь є?

Мрії повернутися додому, я хочу, щоб наше життя продовжувалося. Я мрію зняти своє життя з паузи. 

 

Що тебе зараз наповнює?

Я дуже радію, коли зустрічаю гарних добрих людей. Радію, коли дивлюся якісь відео про українців. Які ми всі сильні та потужні. Мене це до сліз радує. Радію, коли бачу як добре моєму старшому сину. Все що зараз відбувається, він сприймає як канікули, відпочинок, подорож.

 

А що б ти порадила собі в минулому?

Я б порадила собі ні на чому не зациклюватися. В плані того, що раніше я зациклювалася на певних речах, на дрібничках. Я б порадила собі, там у мирному житті, насолоджуватися кожним днем. Кожним. Згадую, у нас було багато вільного часу і ми його наче пісок крізь пальці пропускали. Зараз такого не можна робити.