Яка твоя спеціальність?

Я кондитер гарячого цеху. 

 

Розкажи про свій день 24.02

Напередодні, ввечері в мене було побачення. Ми спілкувалися майже до 4 ранку. Навіть чули перші вибухи, але не надали тому значення. Пожартували тоді, що почалася війна, треба збирати все цінне, тобто дітей, та їхати. Ми попрощалися, й розійшлися.

Вранці я встала збиратися на роботу, адже зміну не скасовували. Живу без чоловіка. Старший син живе з батьком, а я з донькою у сусідньому селі. Бужу дочку, а вона мені у відповідь: “мам, що ти починаєш, все гаразд”. Ну я й поїхала. На під’їзді до міста, водій повідомив, що рейс знімають, висадивши на зупинці. 

Я побачила хаос, повз пробігав чоловік з криками: “Війна!” Я стала посеред дороги й розгубилася. Зрозуміла, що ніякої роботи не буде, потрібно додому, бо там дитина. Я вискочила на дорогу, почала махати руками, зупинився чоловік на бусі та довіз до доньки. По дорозі набрала сина, з ним все було добре. 

Забігла в дім, знову збудила малу, та почала одягатися. А у самої паніка: бігала, кидала речі у рюкзак, документи, ліки. І в цей момент на вулиці бабахнуло. В домі вилетіло вікно. Це було близько 7-ї ранку. Тоді вдарили по залізничному вокзалу і по військовій частині поряд з нами. Я злякалася й присіла. За 3 секунди схопила кота і ми побігли до сусідів. У них там гуртожиток і стара їдальня. Під нею трикімнатний підвал. Занедбаний, захламлений, але люди  почали там прибирати. У тому підвалі ми прожили 22 дні. Іноді вибігали: за продуктами, готували на вулиці, просто вийти подихати, зарядити телефони. У підвалі не було ні світла, ні води, ні газу. 

Через постійну вологість я захворіла, а потім одразу й донька. Тоді ми вийшли з підвалу й 26.03 вже ночували вдома. Було дуже страшно. Кожного разу, як вночі була тривога, я доньку загортала у ковдру, садила на унітаз, сама на підлозі, і сиділи чекали. Як затихало - йшли лягали. Знову починалася тривога. І так по колу…

А коли наші військові зайшли у Бучу і почали публікувати фото наслідків, я замислилася про від'їзд з країни. Син прийняв позицію, що не буде виїжджати. Я з ним десь тиждень сперечалася. Ще дні три не могла на цю тему говорити ні з ким, бо одразу починала плакати. Дочка у мене бойова, але коли вона прочитала про Бучу, я побачила страх в її очах. Вона підійшла і каже: “Ма, от ракет, гранат я не боюся. Якщо прилетить, то прилетить. Я боюся, якщо вони сюди зайдуть”. Я зрозуміла, що безсильна у цій ситуації, тому ми прийняли рішення їхати. 

 

Що змінилося у світосприйнятті з початком війни?

Все. Абсолютно все. Те, що здавалося проблемою, перешкодою - ніщо у порівнянні з тим, що трапилося. Абсолютно будь-яку проблему можна вирішити. Я в цьому більше ніж впевнена. А от зі смертю ти не можеш боротися. І коли від тебе це не залежить і ти не можеш нічого зробити… Виїжджаючи з Миколаєва я розуміла, що вивожу одну дитину, а інша залишається там. У мене день починається і закінчується новинами. Я постійно перевіряю, коли син був останній раз у мережі. Серце моє залишилося там.

 

Як ти дісталася до кордону? Які були відчуття? 

Шлях був довгий: автобусом до Одеси, потягом Львова, кордон перетинали знову на автобусі. Я була з донькою і везла сина своєї подруги, яка ще восени поїхала на заробітки в Польщу. Ми виїхали 12.04, аж у ніч на 15.05 перетнули кордон. Довго не могла знайти житло: спочатку прихистив знайомий в Гданську, потім 4 дні пробули в спортзалі у Гдині, ще дівчина з України допомогла з житлом і нарешті 1.06 орендували квартиру.   

 

Які у вас плани зараз?

Плани - як тільки скажуть, що можна додому, ми будемо перші, хто поїде.

Зрозуміла, що я та людина, яка не може на відстані. Я хочу бути поряд зі своїми дітьми. Мені некомфортно, хочу додому. Тут стою як дитина, яка вчиться ходити. Ти розумієш, що в тобі є сили, але все ж ти безпорадна. 

 

Чому ти зараз радієш, що тебе наповнює?

Донька. Вона вже менше і менше говорить про війну, почала сміятися, не стала закриватися в собі. Я ніколи не забуду її очі, коли ми зайшли у торговельний центр в Одесі, вона зайшла в туалет, а я стояла чекала. Зайшла прибиральниця, випадково вдарила шваброю по двері і пішло відлуння. Вона вийшла з переляканими очима і сказала: “Мама, я думала у будинок ракета прилетіла!” Перший час, навіть, літаки мене лякали, але я розумію, що з мене це вже виходить.

 

Що б ти собі порадила у минулому?

Цінувати. Цінувати те, що було. Є ситуації в яких я б діяла по іншому. Було багато чого втрачено через те, що я щось не цінувала. Зараз все цінуєш зовсім по іншому. Я втратила багато людей через війну. Ті, кого вважала близькими й була готова на багато заради них, виявилися поза цією ситуацією. А допомога прийшла від тих, від кого її не очікувала. 

 

P.S.:

Україна вистоїть. Я в це вірю і я це знаю. Я тут в центрі якось стояла і розговорилися з жінкою з Херсону. Вона мене питає: “Переможемо?” І я їй відповідаю: “Звісно переможемо! І стіл накриємо від нашого Миколаєва до вашого Херсону. Наваримо вареників з борщем, зберемося всією великою сім’єю і будемо святкувати”. Треба вірити. У мене мозок інший варант навіть не сприймає. Я знаю, що повернуся і все буде добре.