Які у тебе були плани на 24.02?

23.02 я була в Курахово, це в Донецькій області, працювала. Коли поверталася додому чула якісь постріли, але то було далеко, не звернула уваги. Ми з чоловіком планували поїхати відпочити, тому по дорозі я домовлялася з турагентом про подорож. Лягали з думками про наш майбутній відпочинок.

 

Як насправді пройшов цей день і початок війни?

О 4:51 я почула вибух. Одразу вскочила й побігла до сина. Вікна у нас виходять на аеродром. Ми побачили ще пару вибухів. Було дуже страшно. Я покликала до себе чоловіка, не розуміла, що відбувається. У вікно було видно велику пожежу. Трохи пізніше я побачила як летить ракета, всю її структуру. Не розуміла куди вона летить. Добре, що кудись в інший бік. Потім я почала збирати тривожну валізу, аптечку і ми спустилися у підвал. Там холодно сидіти з дитиною, тому почала його облаштовувати: стягнула килими, обігрівач, щось для сидіння, речі, якусь їжу, а ще лом і лопату. Ми ще з 2014 року знаємо, що без цього не можна: якщо привалить, треба себе буде відкопувати. Постійно вила сирена, два рази спрацювало ПВО. Лягали спати в одязі, а коли починалася сирена ми одразу бігли до сховища. Все наче зупинилося. Ми нічого не розуміли. Нам не вірилося, що почалося повномасштабне вторгнення. 

 

Коли ви рішення виїздити з України?

Мій чоловік волонтерив на вокзалі, допомагав розподіляти людей для посадки на евакуаційний потяг. Я і моя кума також волонтерили, допомагали з одягом. Потім почало часто прилітати в Краматорськ. З досвіду минулих років, ми розуміли, що вже час виїздити. У мене в Польщі родичі, тому куди їхати ми знали. 

 

Як пройшов шлях евакуації?

Ми почали виїжджати 6.03. Потяги були забиті. Всі були на рівних і чекали своєї черги. Але потяг не приїхав, потрапив під обстріл. Ми зайняли чергу, в якій залишили наших мам, а самі поїхали переночувати додому. Наступного дня, нарешті, вдалося виїхати. В купе потяга було по 10 людей. В коридорі люди з дітьми сиділи й лежали на підлозі. В дорозі нас застала сирена і ми стояли в полі. Нам сказали, що йдуть обстріли і їхати не можна. Чого би боялися найбільше, так це їхати. Бо страшно застрягти в полі з дитиною посеред ночі й незрозуміло, що робити і куди бігти. 8.03 ми приїхали у Львів, де нас прихистити у центрі біженців. Спочатку ми думали, що залишимося на заході країни, але поки їхали туди я усвідомила, що треба їхати далі. Адже ми просто можемо витратити всі гроші та невідомо як далі жити, бо залишилися без роботи. Тому почали шукати як дістатися до Польщі. Нам допомогли волонтери. На кордоні ми провели 2 години. Я взагалі не розуміла, що і чому зі мною відбувається. На потязі ми дісталися Варшави. Там мені було важко. Я стояла на вокзалі, навколо ніхто не розмовляв ні українською, ні російською. Не розуміла куди мені йти та на який поїзд сідати. У мене був ком в горлі. Але не можна було розклеюватися, бо у мене дитина. Я стояла і плакала. До мене підійшла жінка-полячка. Спитала чи я з України, я відповіла, що так і що не знаю куди мені йти. Виявилося, що ми їхали на одному потязі. Вона взяла мене за руку і довезла до Гданська. 

 

Що ти взяла з собою у валізу?

Перше, що я взяла - це фотоальбом, бирки Єлисея з пологового будинку і листи, коли ми з чоловіком листувалися. Звісно ще були документи і якийсь одяг. Але ті речі для мене дуже важливі.

 

Як у тебе пройшла адаптація у Гданську?

Тут дуже комфортно й привітні люди. Думаю у всій Польщі так. Але для мене було досить незвично, що світло на вулиці було не вимкнене, сирен не було. Але загалом я майже нічого не пам’ятаю з тих днів, мабуть, через стрес. Якось у магазині син захотів іграшку, але вона для мене була дорогою.  Жінка побачила це і прямо на касі дала мені гроші на неї, ще й пригостила Єлисея печивом. Я знову розплакалася. Походи на дитячі майданчики для мене були стресом. Син намагався з іншими дітьми говорити, грати. Мабуть, і вони з ним також, але не розуміли один одного, бо не знали мови. І я якийсь час обходила їх стороною. Наша сусідка, коли дізналася, що ми з України, на дитячий день принесла для Єлисея одягу та іграшок. Це дуже приємно.

 

Як у тебе склалися відносини з поляками?

Я дуже вдячна всім хто допомагає мені та іншім українцям. Вдячна всім полякам, яких знаю і яких не знаю, бо вони всі дуже сильно нас підтримують. Вони всі такі відкриті і доброзичливі. 

 

Чим ти займалася до 24.02?

Я - медичний представник в корпорації. Мріяла працювати там і пройшла дуже довгий шлях до цього. Робота була для мене другою сім’єю.

 

Чим зараз займаєшся?

Зараз я пішла працювати в МакДональдз. Треба за щось жити, влаштовувати життя. Це виявилося досить важкою роботою. Зараз я знову повернулася у 2014 рік, коли починала свій шлях.

 

Зараз будуєш якісь плани?

Я не можу зараз будувати плани. Так тут комфортно, але станом я знову повернулася у 2014 рік в ту невизначеність і незнання. 

 

Чому ти зараз радієш і що тебе змушує рухатися далі?

Я зараз знову шукаю себе, бо вигоріла від цих подій. Відчуваю себе порожнім глечиком. А мій син Єлисей змушує рухатися вперед. І проєкт «YA TAKA CМІЛИВА» мене підтримує.

 

Що у тебе змінилося у світогляді, коли почалося повномасштабне вторгнення?

Якось загострилося відчуття патріотизму. Я все життя цінувала нашу країну і мир.