Чим ви займалися до 24.02?

Я все життя в торгівлі. Деякий час стояла на біржі, треба було відпочити. 1.02.2022 знову вийшла на роботу.

 

Як зараз з цією діяльністю?

Ні, не продовжую. В Польщі я працюю в ресторані, допомагаю на кухні. 

 

Які були плани на 24.02?

У моєї доньки день народження. Як раз мав бути перший її ювілей - 10 років.

 

Як пройшов цей день насправді? Як пройшов час до виїзду з України?

Прокинулися від дзвінка тата, що у нас почалася війна. Ми відчинили вікно, але у нас було тихо. На сьому ранку мені на роботу, я вийшла, дивлюся біля дому на заправці величезна черга. Я таких ніколи не бачила. Подзвонила чоловіку і сказала, що, мабуть, дійсно щось сталося. І тут почалися сирени, вибухи. Молодша донька була з чоловіком за містом у бабусі, а я зі старшою залишилася у місті. Чоловік приїхав забрав. Ми майже нічого не брали з собою: в чому були в тому і поїхали. Переїхали за 25 км від Чернігова. Подумали, що село їм (ред: російським солдатам) буде не потрібне. Пробули там днів 9. Було дуже чутно вибухи, видно як десь на горизонті все горить. 9.03 ми прокинулися раніше ніж зазвичай. Літаки літали цього разу дуже часто і дуже низько. Ми встали, поснідали й десь о 9:00 ранку наше село почали обстрілювати. Села навколо були окуповані, у нас стояли наші військові, а навколо були ворожі. Нас з усіх сторін почали бомбити. З однієї сторони ми ще мали змогу виїхати, але там були постійні обстріли. Стався невеликий проміжок в обстрілах в тій стороні хвилин на 20-30. Ми знову сіли в машину, в чому були. Встигли щось вкинути поїсти та передягтися. І швидко поїхали звідти. На тій трасі не було нікого. Валялися частини машин, гума…і більше нічого не має. І хоч то було лише 20 кілометрів ми не їхали, а летіли, щоб швидко покинути ту ділянку. То були найдовші 15 хвилин у моєму житті. Поїхали не дуже далеко, де було трохи тихіше. Прожили там десь з тиждень. І знову почалися літаки й все інше. Вирішили поїхати далі. Далі поїхали за 150 км від Чернігова. Там було все дуже тихо і спокійно. Але через 2 тижні приїхали наші військові. Навчені минулим досвідом ми знову переселилися. Це все було дуже страшно. З кожним переїздом ми думали: “Невже знову?”. Діти боялися. Коли молодша донька запитувала про звуки на вулиці чи це наші, я завжди відповідала, що так. Насправді ми не знали хто це, але ці слова її заспокоювали.

 

Коли й чому ви прийняли рішення виїздити з України?

Ми прийняли рішення, виїхати, бо вже набридло постійно переїжджати, постійно шукати в Україні безпечне місце. Добиратися до Польщі ми почали 5.04, кордон переткнули наступного дня. 

 

Як перетинали кордон? Що при цьому відчували?

Дуже тяжко було. Ми з волонтерами виїздили з Ніжина до Луцька. В Луцьку ночували у церкві. А з церкви нас зранку відвезли на кордон. Там наші прикордонники підсаджували нас у машини, які їхали до польського кордону. 

 

Ви одразу до Гдині приїхали?

Після кордону ми десь ночували, бо не могли нас відразу відправити на Гдиню. На наступний день ми поїхали на Варшаву, а потім на Гдиню. Їхали конкретно до моєї подруги. Нас чекали, нас чекало житло.

 

Як ваші діти перенесли це все?

Дуже тяжко. У старшої доньки її хлопець залишився в Україні. У меншої паніка, бо тата поряд немає. Було важко. Зараз вже трошки звикли. Діти пішли до школи. Нові знайомства, нові відчуття. Вивчаємо мову. Трохи стало легше. 

 

Як пройшла адаптація?

Нам допомагала сім’я, в якій ми знаходилися. Там також є дітки. І старалися виходити гуляти в парк, на море. Перші дні ми старалися виходити й відволікатися. Тут ще поряд у нас аеродром і ми й досі можемо здригатися від цього звуку. Звісно є моменти, що хочеться додому. Але часу сумувати немає. І зараз страшно повертатися.

 

Які у вас були плани на цю весну?

Планів було дуже багато. Чоловік у мене працював в полі. Зараз я йому це забороняю, бо у нас були великі обстріли.  А так працювати, влітку з’їздити на море. Великих не було, але вони були.

 

А зараз будуєте якість плани?

Поки що в планах до вересня залишатися у Польщі. Якщо ситуація в Україні зміниться, то ми повернемося. У Чернігові у нас житло залишилося, а там де були після 24.02 - зруйноване. Тому треба відбудовувати.

 

Що змінилося у вашому світосприйнятті після 24.02?

Те, що ми живемо один раз. І те, що задумано треба робити зараз, а не відкладати на потім.

 

Що вас змушує зараз радіти та наповнюватися?

Те, що діти у безпеці. Це для мене головне. Коли вони посміхаються - це для мене вже щастя.

 

Як у вас складаються стосунки з поляками?

Все дуже добре. Навіть коли я прийшла влаштовуватися на роботу без необхідних документів - мене взяли без зайвих питань. Вони ввійшли в положення. Вони допомагають. Це люди з великої літери. Дуже їм вдячна за допомогу і за те, що вони роблять для нашої країни.

​

P.S.:

Не так за себе страшно, як за дітей. Ми вже хоч трохи пожили та щось побачили, а вони…