Чим ти займалася до 24.02?

Я працювала консультантом в магазині розвиваючих іграшок. Розповідала про особливості їх підбору під конкретний вік та особливості дитини, чому саме ця іграшка, що вона розвиває і як правильно нею гратися. 

 

Як зараз з цією діяльністю?

Зараз не можу знайти собі роботу за цією діяльністю, бо треба знати мову. І бачу, що тут інше ставлення до дітей. Багато чого тут не треба пояснювати. У мене діти росли по методу Монтессорі й мені здається, що тут вся країна живе за таким методом. 

 

Які були плани на цю весну?

Ми з чоловіком планували поїхати на відпочинок за кордон, бо я ніколи не виїжджала за межі країни. Планували зробити документи по усиновленню на молодшого сина. Купили гітару і чоловік мав навчати доньку грати на ній. Хотіли зробити ремонт, сімейну фотосесію, а ще були плани обвінчатися.

 

Як насправді пройшов цей день?

Для мене війна почалася ще у 2014 році. Коли я виїхала з Луганську до Чернігова, а через 4 місяці до Дніпра, бо мені там запропонували роботу. Я розлучилася з колишнім чоловіком. За останні два роки побудувала нову сім’ю. Мій теперішній чоловік любить моїх дітей, наче своїх власних. Все було добре. До цього ми вже говорили з ним про можливість початку повномасштабного вторгнення. Він сказав, що піде в ЗСУ, бо це буде правильно. Я в той момент подумала “Невже знову?” Не вкладалося у голові, що таке може повторитися. Я розумію, чому мій чоловік хоче захищати нашу державу, наше майбутнє. Але чому я маю знову втрачати свою сім’ю? 

Ми прокинулися вранці, але нічого не було чутно. До Кам’янського, це передмістя Дніпра, ще довго нічого не доходило. Фізично спокійно день пройшов, але дуже важко морально. Спочатку у нас не було сирен, а потім почалися короткі. Пізніше відкрили бомбосховище біля нашого дому і там все відповідало нормам. Це мене заспокоювало, але не надовго. Коли виє сирена - це дуже страшно. Ти розумієш, що це саме бойова сирена і невідомо куди прилетить. В сховищах ми сиділи по 5 годин, діти там засинали, я їх будила і ми йшли додому. А через кілька годин знову бігли назад. Одного разу ми вийшли до ринку з чоловіком, вже поверталися, як почалася тривога. Залишалося 200 метрів до дому і в цей момент ми почули вибухи. Я зрозуміла, що навіть така коротка відстань, то дуже далеко під час тривоги. Я сказала чоловікові, що кохаю його, але більше не можу так жити.

 

Що змусило тебе прийняти рішення про виїзд?

Мабуть, це було відчуття дежавю. Враження, що повторюється 2014 рік. Коли я почала чути, що російські окупанти роблять з дівчатками та хлопчиками, жінками. Я не хотіла, щоб мої діти поповнили ці списки. Чоловік працював 2 доби через 2 й коли він був на роботі, я дуже нервувала, не знаходила собі місця. Діти не хотіли їхати, особливо старша донька. Вона пам’ятала, як ми виїхали з Луганська і я обіцяла їй, що ми повернемося. Тому я сказала дітям: “Я сама не хочу їхати. Але розумію, що не можу допустити, щоб з вами щось трапилося. І якщо зі мною щось трапиться, то хто вас захистить? Як мати я не маю права ставити ваше життя під ризик. Коли немає дітей і жінок поблизу, то нашим захисникам легше вести бій і вони будуть перейматися, чи є хтось в тій хаті, яка завалилася від обстрілів. Я не буду обіцяти цього разу, що ми повернемося. Взагалі незрозуміло, коли це все закінчиться”. Хочеться думати, що це лише сон. Але це не сон. І ми через це вже проходили. 

 

Як ти перейшла кордон?

Ми приїхали десь о 15:00 дня на вокзал Дніпра. Було дуже гірко розлучатись, адже чоловіка на перон не пропустили до потяга. Я його обійняла через парканчик і плакала дуже сильно. Ми з ним обмінялись пташками-оберегами, які зробила моя донька. І приїхала моя мати провести мене. Вона мене і в Луганську проводжала, і тепер знову в Дніпрі. Ми на потязі приїхали до Львова наступного дня об 11:00. Там я у волонтерів все потім розпитала. Було все дуже гарно організовано. За півтори години на автобусі ми доїхали до кордону. Мені не вірилося, що я залишаю Україну. Все всередині трохи стиснулося. Серце болить за Україну і я не знаю, що чекає мене попереду. Я розуміла, що все залежить від мене. Дощ розпочався ще сильний і ми промокли. Коли вийшли з прикордонного пункту, то було враження, що поляки на нас чекали. І рушники на голову, і гарячі напої, харчі й був малюнок від польських дітей, на якому написано для нас “ми з вами”. Нас привезли у Перемишль. Там ми поїли й переночували. Я коли прокинулася, то побачила, що хтось накрив мене другою ковдрою. Мене це дуже зворушило.

 

Як одразу приїхала у Гданськ?

У Гданську жила моя знайома, яка запропонувала залишитися на пару днів, відпочити й вирішити, що робити далі. Ми сіли на потяг. Поки їхали, багато хто питав чи ми з України, казали: “Ми з вами”. Це так зворушливо. Нас у Гданську зустріли, ми були дуже стомлені, а діти ще й дуже засмученні. Було не зрозуміло, що тут і як. Перші 3 дні ми постійно виходили й роздивлялися все навколо. І син мені каже: “мамо, як тут гарно”. Те, що всюди висіли наші прапори мене підтримувало. Десь на 4-й день я зрозуміла, що мені тут подобається і що необхідно шукати житло. Нам допомогли в інформаційному центрі “Креветка”. Ми потрапили в чудову родину, вона нагадує мені мою. Моя адаптація пройшла досить легко. Один волонтер, він добре говорить українською, сказав мені: “Наталю, своїм оптимізмом ви нам дуже допомагаєте. Нам дуже приємно, що ви в такому піднесеному стані!”. На що я відповіла: “Я дуже вдячна, що ви поляки, організували всю цю допомогу, хоча не зобов’язанні цього робити”. Відповідь мене зворушила: “Так і повинно бути. Поки ваші чоловіки воюють, ми живемо. Наступні можемо бути ми. І поки ваші чоловіки там, ми чим можемо допомагаємо вам тут, щоб ми всі могли жити”. 

 

Чому ти зараз радієш? Що тебе наповнює?

Мене дуже наповнюють екскурсії по визначних місцях Гданська. Після кожної такої я вирішувала швидко свої питання. Я вражена тим наскільки сильно подібні наші культури. Поляки дуже сердечні люди.

 

Що у твоєму світосприйнятті змінилося з початком повномасштабного вторгнення?

Після 2014 року у мене в оточенні відсіялося багато зайвих людей. Я побачила, яка сильна наша Україна. Ми гідні того, щоб жити на такому високому рівні, як і Польща.

 

Щоб ти порадила собі в минулому спираючись на новий досвід?

Тепер я розумію, щоб не трапилося у житті, я маю задати собі питання “Для чого це мені? Що я маю побачити?” Я не повинна завмирати у таких ситуаціях. Моїм девізом по життю стала фраза “Добре там, де я є”. Зараз найбільший дар, велика цінність - це життя. 

 

P.S.:

Ще я дізналася, що біологічний батько моїх дітей був на фронті з боку Росії. Про це я дізналася, коли вже місяць була в Польщі. Виходить, він пішов воювати проти нас, коли його діти ще були в Україні. Як можна пояснити те, що він пішов воювати проти своїх неповнолітніх дітей?