Які у тебе були плани на 24.02?
У мене був звичайний робочий день. Я працюю вдома віддалено. Тому знала, що задзвонить будильник, зроблю собі каву і буду працювати. Життя мало йти своїм звичайним ритмом.
Як насправді пройшов цей день?
Я прокинулася від дивних звуків. Здалося, що то були феєрверки, тому подумала, що це тимчасово. Але ні. Я зрозуміла, що це взагалі не салют, а саме те, про що ми нещодавно говорили з родичами. Мій хлопець сказав: “Почалося”. Я взяла телефон в руки, почала перевіряти чати та групи. Написала сестрі, потім подзвонила мама. Вона була налякана. Я підійшла до вікна і побачила, що в більшості квартир горить світло, а з під’їздів виходять люди з валізами, сідають в машини та виїжджають. Перші години у мене була розгубленість. Я не приймала і не розуміла, що відбувається. Цей стан продовжувався кілька годин. 24 і 25 лютого були дуже скажені на роботі. Дзвонили з різних куточків України й скасовували бронювання в готелях. Це було дуже важко. Навіть не знаю як протрималася ті дні. Я була як натягнути нерв, таке сильне напруження було. Але робота відволікала від того, що відбувалося за вікном. Хоча телевізор я не вимикала і новини були 24/7. 6 днів ми просиділи без світла. Відповідно не було й опалення, гарячої води та інтернету. Ти як у вакуумі: нічого не знаєш, а десь там постійно щось бомблять.
Коли й чому вирішили виїжджати з України? Як пройшла дорога?
Я стояла в якійсь черзі у першій половині дня, коли над натовпом щось пролетіло. Я не встигла нічого зрозуміти, як люди повалили мене на землю. Потім ледь змогла звестися на ноги. Щось над головою знову пролетіло. Було не ясно, на тебе це летить чи ні. Ще в ці дні дуже сильно розбомбили у Харкові район Північну Салтівку. Мої родичі тоді дні 3 провели у підвалі з малими дітьми. Після цього чоловік сестри наполіг на тому, щоб ми виїжджали. Спочатку я відмовилась, але потім погодилася, бо їхали 2 сестри, 4 племінники, яким була необхідна допомога. Я ледь зібрала свої речі, навіть не розуміла, що треба брати. Ми виїхали 6 березня у Львів, де планували залишитися. Ледве сіли у потяг, всім не вистачило сидячих місць. Ми мінялися, діти були на руках. Це було жахіття: у проході сиділи діти, бабусі з дідусями, домашні тварини. Ти бачиш біль в очах, скільки емоцій, скільки жаху. Навіть говорити нічого не потрібно, все і так добре видно. І стільки болю й жаху, скільки я побачила у тому вагоні, ще ніколи не бачила. Ми приїхали у Львів о першій ночі, одразу потрапивши на комендантську годину. Довелося залишитися на вокзалі. Кімната для мам з маленькими дітьми була переповнена. Ще був намет куди можна було зайти погрітися, але туди також пускали тільки з маленькими дітьми. Наймолодшому племіннику якраз було 4 роки, тому ми по черзі ходили з малим туди грітися. Чоловік сестри знайшов волонтерів, які вранці нас забрали й відвезли в хостел, де нагодували та зігріли. Ми були дуже раді. Почали шукати житло у Львові, щоб оселитися, але все було зайнято. Чоловік сестри наполягав, щоб далі ми їхали у Польщу. Домовився зі своїм знайомим, щоб той забрав нас на кордоні та допоміг знайти житло. Ми зібралися і поїхали. На кордоні стояли десь 8 годин. Людей було дуже багато, всі штовхалися. Я стояла і прикривала собою племінника, щоб його не затоптали. Я себе почувала дуже погано, всю дорогу плакала. Не могла змиритися з думкою, що маю залишати своє житло і свою країну, бо комусь захотілося напасти на Україну. Я думала, що це якийсь страшний сон, ось-ось прокинуся. Я люблю Україну і своє місто. Найбільше я хочу повернутися й обійняти свою маму. Після цього я мало, що пам’ятаю. Від польського кордону нас забрали та відвезли у Гданськ.
Що ти взяла з собою, коли збирала валізу для виїзду?
Я взяла ключі від дому. Вони як трофей, що я повернуся і відкрию двері свого дому. Я на це дуже сподіваюся.
Як у тебе пройшла адаптація?
Я не могла прийняти те, що маю тепер жити в іншій країні. Мені було некомфортно. Я постійно мерзла і не могла зігрітися, хотілося загорнутися у ковдру. Всередині був дуже важкий стан: нічого не хотілося та не було потрібно. Мені допомогла підтримка мого хлопця, а також розуміння, що моїм сестрам необхідна допомога з дітьми. Потім я відновила свою віддалену роботу, почала себе краще почувати та повертатися до реальності.
Як у тебе склалося спілкування з поляками?
Перші з поляків кого ми зустріли - це шеф нашого знайомого. Його мама нас прихистила. Вона дуже приємно нас зустріла, з розумінням. Дітей ми відправили до школи, наймолодшого у дитячий садок. Я дуже вдячна полякам і всім тим людям, які мені зустрічаються в житті. Дякую всім за допомогу. І тим кого бачила особисто, і тим, кого не бачила. Бо хтось же приносив і купував все, що ми брали з гуманітарної допомоги. Думаю справжні друзі перевіряються в складних ситуаціях. І я бачу, що поляки для нас справжні друзі.
Чим ти займалася до 24.02? Чи продовжуєш цим займатися?
Я працюю з клієнтами у відділі бронювання. Наша фірма бере управління готелем на себе і відповідає за його наповнення клієнтами. Робота з початком війни була нестабільна. Зараз я повернулася до неї, але її стало набагато менше.
Які у тебе плани були на цю весну?
6.03 я з друзями збиралася їхати у Німеччину. В нас вже були білети й заброньований готель. Хотіли ще поїхати у травні на море з наметами до Азовського моря.
Зараз будуєш нові плани?
Зараз я у незрозумілому стані. Я будую плани, вони руйнуються, потім знову і так по колу.
Чому ти зараз радієш і що тебе наповнює?
Я вдячна за все, що я маю. Наповнює мене віра в те, що це все колись закінчиться. Нещодавно я зрозуміла, що я тут вже 3 місяці й майже ніде не була. Тому намагаюся виходити й більше гуляти. Стараюся зізнаватися собі в тому, що я насправді відчуваю і чому.