Чим ти займалася до 24.02.2022?

Я працювала на себе. Шила на замовлення одяг, робила картини у стилі стрінгарт, ще почала займатися копірайтингом і письменництвом.

 

Як зараз з цією діяльністю?

Пошиттям більше не займаюся, як і хотіла. Картини також не роблю. Але почала більше писати і шукати варіанти реалізувати цю свою здібність.

 

Опиши свій день 24.02.2022.

Пам'ятаю я прокинулася о 3 ранку і почала плакати. Ледь заспокоїлася і знову заснула. Пізніше щось дивне мене розбудило. Я не зрозуміла, що сталося і виглянула у вікно. Подумала тоді: "Тільки світає, можу ще пару годин поспати", а через мить з другого поверху збігають брат з невісткою і кричать, що почалася війна. Я схопилася з ліжка і почала збирати речі. Паралельно брат кричав, що саме збирати. Було чутно як продовжують бомбардувати військову частину на нашому районі. Ми зібралися у коридорі. Брат вже переодягнувся у форму (він військовий), ледь зміг вигнати машину, щоб поїхати на місце служби, бо над районом літав ворожий винищувач. Ми обійняли його на прощання і він поїхав. Я з невісткою годин 5 провели у коридорі. Було дуже страшно. Я дзвонила мамі, вона була на зміні і не хотіла вірити, що війна почалася. Повірила трохи згодом, коли до неї дійшло, що зруйнували військову частину, в якій вона працювала. Пощастило, що зміна її була в іншому місці. Діду дзвонили, йому взагалі було все одно на все. А коли трохи заспокоїлися, то пішли пити чай. Я зрозуміла, що взагалі не можу їсти. День пройшов у страху.

 

Які моменти запам'яталися найбільше?

"Світанок із заходу". Страх за маму, як вона з роботи доїде додому. Страх за моїх друзів у Києві та Одесі, як я почала їм всім писати. І запам'ятався дзвінок з готелю: дзвонили підтвердити моє бронювання, бо ввечері 24.02 я мала їхати у відпустку в Одесу. Спочатку налякав цей дзвінок, а потім дуже здивував. Менеджерка наче перебувала в іншій реальності й не знала про війну, хоча Одесу також бомбили.

 

Що змінилося у твоєму світосприйнятті з початком повномасштабного вторгнення?

До мене дійшло, що насправді війна почалася ще у 2014 році. Я згадала як страшно було мені у квітні-травні того року. Тоді я навіть не розуміла чи встигну захиститися й отримати диплом. Над нами вже літали винищувачі та їздили по вулицях БТР. Зрозуміла ще, що життя досить коротке і варто займатися тим, що приносить задоволення. Все інше, загалом, для мене залишилося тим самим. Я багато працювала над собою останні 3,5 роки і рада, що вибудувала таку систему цінностей, яку навіть війна не може похитнути.

 

Коли вирішила виїхати з України? Що спонукало тебе прийняти таке рішення?

Я до останнього не хотіла їхати з країни, але після розмови з мамою здалася. Ми знали, що може статися, якщо прийдуть окупанти. Власне це ми і побачили, коли виклали фото з Ірпеня, Бучі та інших деокупованих міст. А прийняла рішення ще на 9-й день війни.

​

Що ти залишила в Україні?

Книги. Як раз перед війною я купила багато паперових книг. Блокноти з розповідями й есеями. Килимок для йоги, все для акварельного живопису, дещо для рукоділля. Одяг, який сама собі шила. І улюблену іграшку-єдинорога. Ці речі для мене наповнені особливими емоціями та сенсами.

 

Чому саме щоденник та книгу ти поклала першими до валізи? Чому саме вони для тебе цінні?

Щоденник я веду вже майже 4 роки. Це особливі та спеціально обрані блокноти. І я люблю писати. Мені важливо, щоб саме мій щоденник був зі мною. А книга тому, що я люблю читати й не уявляла, як це їхати кудись без книги. Ця була одна із нових, які дуже хотіла прочитати і яку подарувала мама. Насправді, ще взяла із собою оберіг, який зробила мені бабуся років з десять тому. Його взагалі постійно ношу із собою. Ще теплу піжаму взяла, яку подарували брат з невісткою, і деякі дрібниці, які нагадують про рідних і друзів.

 

Як ти перетнула кордон?

Важко. Весь шлях зайняв 2,5 доби та весь цей час я не спала. Спочатку я їхала до Вроцлава. Там чекала сестра подруги, з якою ми вирушили з Дніпра. Взагалі було важко про щось думати. Я бачила навколо страх і страждання. Довелося вимкнути максимально свої почуття. Але коли були на кордоні мені дуже хотілося впасти на коліна і ридати, до того мені не хотілося залишати Україну. У Вроцлаві я пробула два тижні та вирішила, що якщо я мала план переїхати жити в Одесу до моря, то можу хоча б до моря переїхати. Так і опинилася у Гданську.

 

Як ти себе зараз почуваєш?

Складно. Але звикаю. Мені ще важко від того, що я ніколи не планувала жити в іншій країні. Я люблю Україну і завжди хотіла жити в ній.

 

Які у тебе були плани на цю весну? Вдалося щось виконати з цих планів?

Я планувала переїхати в Одесу та змінити сферу діяльності, більше писати, продовжити психотерапію. З довгих планів: подорожі Україною та навчання на психолога. З цього списку роблю вже все, крім подорожей.

 

Які тепер плани та мрії?

Ті ж самі. Правда подорожі Україною відклалися на невизначений термін. Додалося бажання вивчати мови. І звісно мрію побачити знову своїх рідних та друзів, особливо, щоб брат повернувся додому живим і цілим, та про нашу перемогу.

 

Що б ти порадила собі у минулому, спираючись на новий досвід?

Важко сказати. Але думаю це буде "насолоджуйся життям тут і зараз та втілюй свої бажання в реальність одразу".