Чим ти займалася до 24.02.2022?

Я працювала в банку. Російському банку "Сбербанк", а зараз це міжнародний резервний банк. В ньому я працювала з 2012 року. Останні 2 роки була керівником відділення. 

 

Як зараз з цією діяльністю?

24.02 нам повідомили, що банк ліквідовано. Сказали, що всіх співробітників скоротять впродовж 2-х місяців. А далі, можна сказати, що починається новий етап життя.

 

Розкажи, будь ласка, як у тебе пройшов день 24.02?

24.02.2022 ми прокинулися від того, що в чаті керівників почали писати про вибухи по всій Україні. Я розбудила чоловіка і стала збирати речі. Він зібрався в магазин за продуктами, набрав все, що міг. Ми навіть не розуміли, які продукти нам потрібні. Ми стали збирати речі, а він працює на СТО. І у нього так само, як і у мене на роботі, лежали гроші у сейфі та ще стояли машини клієнтів. Він поїхав на роботу. Віддавати, збирати якось ці машини, щоб віддати людям. У мене на роботі прийняли рішення всім виходити на зміну. Я взяла дитину і поїхала на роботу. Посадила сина на кухні, а сама працювала. Ми намагалися працювати з клієнтами, як могли. Видавали їм гроші. Намагалися допомогти. Ніхто нікуди не тікав, всі вийшли на роботу. Люди хотіли купувати валюту, але вже були обмеження. У людей була паніка. Банкомат у нас був повністю порожній і до нього стояла черга. Грошей, щоб його поповнити у нас не було. 

Де ти будеш ночувати ніхто не знав. Потім були вибухи в Санжійці, тут недалеко. Ми чули їх на роботі. О 15 годині голова банку сказала, щоб всі йшли додому, до своїх сімей. Банк закрився і я поїхала додому. Поклали матрац у коридорі. Куди бігти ми просто не знали. У мене будинок 16-поверховий. Всі підвальні приміщення - це комерційна нерухомість: спортзали, магазини і т.д. Там ховатися не могли. Виявилося, що ми можемо бути лише у коридорі. Першу ніч спали одягнені. Я дитині не дозволила роздягатися. Спала, мабуть, хвилин 40 і читала молитви. Все. Коли прокинулися було відчуття, що ми взагалі не спали: "невже це не сон?" Це був просто жах. Усвідомлення того, що це наша реальність.

 

Що було далі?

Виїхати нікуди не могла, бо я відповідальне обличчя на роботі. Мені було через кілька днів знову на роботу. На наступний день вже була ліквідація банку і ніхто не знав, як це буде проходити. Потім ми напросилися на дачу до знайомих. Днів 5 були там. Чоловік ходив на роботу. Також дуже хвилювалися. Тут одразу поставили всі ці блок-пости. Привезли танк і поставили недалеко від моєї багатоповерхівки. Жахливо дуже. 

 

Що у тебе змінилося у твоєму світосприйнятті після початку війни?

Все матеріальне різко стало непотрібним. Дійсно, ти розумієш, що важливо тільки життя. Я патріот, мені не хотілося, щоб змінилася наша країна чи щоб наші землі окуповували. Я народила сина і мені не хочеться, щоб заради чиїхось амбіцій його не стало. Або мого чоловіка. Мені здається важливіше життя немає нічого. 

 

Коли ти прийняла рішення виїжджати? Що тебе до цього підштовхнуло?

Я взагалі ніколи не збиралася переїздити чи мігрувати, взагалі нічого. Мені подобалося жити тут. І 2 березня, на день народження сина, я зрозуміла, що в цьому жахітті (сирен ще не було, але ми дивилися новини) жити неможливо, події загострюються. Я себе заспокоювала тим, що їду на 2 тижні. Зніму собі квартиру в Кишиневі, мені здавалося, що це так легко, і буду жити з дитиною. О 6 ранку чоловік поїхав мене проводжати на кордон з Молдовою. 

 

Як ти перетнула кордон? 

Стояли на кордоні добу. Тяжко було. Всі люди виїздили в один момент. Тільки на ранок наступного дня, о 6-7 ранку я перетнула кордон і поїхала до Кишинева. Коли дісталася до нього, зробила собі фото: на очах у мене навіть судини полопалися від нервів.

Я навіть не пам'ятаю як пройшов час у Молдові: ходила на базар, купувала якісь продукти, готувала їжу. Що робити далі я не знала. У мене досі цей стан "що робити далі?".

 

А як ти опинилася у Гданську?

У самому Гданську живе моя сестра по лінії батька. У нас з нею різниця в 10 років. Ми рідко спілкувалися, але завжди знали, що у випадку чого, можемо звернутися одна до одної за допомогою. До неї вже приїхали мама з сестрою. У Молдові як раз почалися хвилювання, що почнеться й у них війна. Тому довелося поїхати у Гданськ.

 

Як у тебе з адаптацією у Гданську?

Здається я взагалі ще не адаптувалася, ось правда. У мене були моменти, що не виходила з квартири по 2 дні. Я з психологом зробила перерву як почалася війна, але потім відновила роботу з нею. Зрозуміла, що не справляюся з тим, що відбувається. Дуже важко. До війни у мене вже була налагоджена логістика, була робота, у сина школа і карате. Вдома був якийсь розклад, а у Гданську ти наче якийсь “шалтай-болтай”. Ти себе докупи зібрати не можеш. І нікуди тобі не потрібно. Таке відчуття, що я сиджу і нічого не роблю. Ще й критикую себе за це. Хочеться закритися і забути про все, що відбувається у цьому світі.

 

Що зараз тебе змушує радіти життю і не дає здатися?

Я навіть не знаю. Стани бувають різні. Мабуть, віра в те, що будь-яка війна завершується. 

 

Що б ти собі порадила у минулому?

Та я навіть не знаю. Мені здається, що все йде по плану. У мене було дуже багато життєвих ситуацій, коли мені здавалося, що вже все, вихід відсутній. Було дуже важко. Я ось тільки вчора гуляла біля моря і думала, що нам дається все під силу. Значить я можу! Можу сісти на автобус і поїхати. Значить я можу розібратися з новими додатками, без знання мови дістатися в іншу країну. Значить я зможу прожити так якийсь час. Отже, так судилося.